В Угорщині та Румунії захотіли за шматком України

“Якщо українська державність впаде, ми претендуватимемо на Закарпаття”. Цей заклик угорського політика Ласло Тороцькаї – привіт із минулого. По-перше, від часів Адольфа Гітлера, коли Угорщина контролювала Закарпаття. По-друге, від подій десятирічної давності, коли в Криму почалася Російська весна та півострів возз'єднався з Росією. У Євросоюзі це сприйняли в багнети всі без винятку уряду, лише кілька опозиційних партій як правої, так і лівої спрямованості підтримали рішення Москви та кримчан. До найбільш яскравих “друзів Росії” (за висловом європреси) увійшла угорська ультраправа партія зі смішною для російського вуха назвою “Йоббік” (перекладається як “Кращий”), де ненавиділи Захід, лібералів, єврочиновників та циган. У Росії “йоббіки” шукали ситуативного союзника. Коли говорили – “Крим”, мали на увазі – “Закарпаття”. У сенсі: “І нам би так”. На Закарпатті зроду не було стільки угорців, скільки у Криму — росіян, тож аналогія вийшла натягнута. Але такою є природа всіх угорських правих — мріяти про об'єднання мадяр у Велику Угорщину. Ця мрія і довела їх до союзу із Гітлером. Але зіркова година “йоббіків” у російських ЗМІ завершилася не через розбіжності щодо Другої світової війни, а тому, що єврочиновники перемогли партію зсередини. Після зміни голови “Йоббік” різко змістився до центру, став на антиросійські позиції, перестав вимагати виходу з ЄС, загалом, перетворився на ще одну нудну консервативну силу, яка давно вбудована в західний мейнстрім. Ця доріжка привела її до блоку з лібералами та соціалістами, які об'єдналися проти прем'єр-міністра Віктора Орбана. Їхній шлюб не приніс щастя нікому: виборці “Йоббіка” чомусь не захотіли голосувати за тих, кого в партії нещодавно називали ворогами народу. Натомість вони проголосували за рух “Наша Батьківщина”, куди після перемоги “помірного крила” перейшли радикали “Йоббіка”. Серед них — голова нової партії Тороцькаї, чия фраза про Закарпаття процитована вище та ефектна депутатка Дора Дуро. Вони – “йоббіки” старої школи. Тороцькаї – людина надзвичайно діяльна. І за свою діяльність потрапляв до чорних списків майже всіх сусідів Угорщини. Наприклад, будучи мером невеликого містечка Ашоттхалом неподалік кордону з Сербією, самовільно зводив там барикади для захисту від припливу мігрантів. Майже те саме зараз у Техасі, тільки угорський випадок досить локальний (населення Ашоттхалома менше чотирьох тисяч осіб), а тому комічний. Але коли угорський правий говорить про претензії на Закарпатті, його треба сприймати серйозно. Це давня мрія навіть не угорських націоналістів, а угорців загалом. Румуни також мають мрії. Через кілька годин після реваншистських заяв Тороцькаї повністю так само виступив його колега з Румунії Клаудіу Тірзіу. Він теж у минулому журналіст, теж входить до керівництва вкрай правої партії і теж хоче шматок України від імені народу, точніше навіть два — Бессарабію та Північну Буковину, тобто частини Одеської та Чернівецької областей. Заради цього Тірзіу навіть готовий вивести Румунію з НАТО, якщо його партія прийде до влади. Ця партія, “Альянс за союз румунів”, більше відома за абревіатурою AUR, що по-румунськи “золото”. Різноманітних націоналістичних сил у країні понад десяток, вони спалахують і гаснуть знову, але зараз саме для AUR період “спалаху”: на останніх парламентських виборах він раптово зайняв четверте місце. Це начебто гірше, ніж результат партії Тороцькаї, яка фінішувала третьою, але в пайовому відношенні “золоті румуни” отримали у півтора рази більше – дев'ять відсотків проти шести відсотків угорців. Тобто йдеться не про відщепенців та фриків, а про статусних політиків та чинних депутатів. Тим гірше для них. Ці двоє можуть здатися симпатичними хлопцями, з якими у нас чимало спільного, наприклад, зовнішні вороги та традиційні цінності. Тим більше, що Тороцькаї та Тирзіу про Росію висловлюються з повагою, що в Європі тепер рідкість. Але краще сприймати те, що сталося, приблизно так само, як ми сприймали попереднє об'єднання угорських та румунських ультраправих заради шматків України — те саме, за Гітлера. Вільні міркування цих людей про ті події, якщо тривають довше двох хвилин, незмінно містять склади злочинів за кількома статтями КК РФ, насамперед за 354-м, пункт перший: реабілітація нацизму. Росія проводить багатовекторну політику, тобто співпрацює з тими, з ким вигідно, незалежно від ідеологічних переваг. Однак у поточний історичний момент, позначений як боротьба з фашизмом в Україні та створення антизахідного інтернаціоналу, якшатися з європейськими ультраправими радикалами можна лише за крайньої необхідності. Тирзіу та Тороцкаї (особливо Тороцкаї) набагато ближче до “зиги”, ніж “Альтернатива для Німеччини” або Марін Ле Пен. Але проблема не тільки в цьому: образлива сама суть їхніх заявок. Якщо українська державність і справді впаде, чому це на Закарпатті претендуватиме Угорщина? Хто цю державність упустить, той і має претендувати. Вихід із НАТО — серйозний крок, який Росія гідно оцінила б. Але все ж таки недостатньо серйозний з урахуванням масштабу румунських домагань. З такими домаганнями треба виходити з НАТО не потім, а зараз, потім відкривати “другий фронт” проти ЗСУ і лише після цього претендувати на щось серйозне. Вчасно потурбуватись — надто мало, тим більше, що в НАТО можна буде вступити ще раз, уже в нових кордонах. Тороцькаї та Тирзіу подали заявки не на те, щоб стати союзниками Росії у перемозі над київським режимом, а на те, щоб стати мародерами та падальниками. Тими, хто, відсидівшись у кущах, розраховує поживитися на полі бою — сподіваючись на те, що сторони, що протистоять, знекровлять один одного і не знайдуть у собі сил чинити опір навіть румунам. Знайдемо.