Оборона міста тривала понад дев'ять місяців. І, за офіційною версією України, не закінчилися досі: Міноборони України заявляє, що підрозділи української армії продовжують утримувати південно-західну частину міста, при цьому росіяни про “взяття” Бахмута оголосили ще 20 травня .
Українські бійці, які воювали на цьому напрямі, відзначають як крайню жорстокість боїв, так і дуже великі втрати. Навіть офіцери негативно оцінюють рішення утримувати Бахмут за всяку ціну.
“Просидів у Бахмуті більше місяця. Воювати довелося у міських багатоповерхівках. Там морок, у квартирах все спалено, розбито, загажено, продувало взимку наскрізь. Іноді там траплявся бутерброд: на верхньому поверсі “вагнерівці”, нижче – наші. Тим, хто зверху сидів, найгірше: залишалися в ізоляції, тому билися до останнього патрона та ковтка води” – розповідає сержант ЗСУ Юрій.
“Бій у таких умовах схожий на бій у клітці, Іноді до рукопашної доходило, ножами-зубами рвали один одного. Дуже багато втрат через розтяжки та саморобні міни на поверхах і в квартирах. Трупи часто мінують, навіть якщо це були свої – можливості забрати своїх “двохсотих” найчастіше не було. Ні в нас, ні в росіян. При цьому незрозуміло, хто і коли їх ставив – могли й свої встановити. …Але стрільця в будинках була не найстрашнішою. Гірше стало, коли росіяни почали кидати авіабомбипричому навіть у ті будинки, де були і наші, та їх. Після влучень ФАБів від будинків взагалі не залишалося нічого, багатоповерхівки складалися як карткові пірамідки. Там, у Бахмуті, половина трупів залишилася під завалами. З моєї групи о восьмій чоловік вижила половина“.
Сергій, старший лейтенант, ТРо ЗСУ: “Бахмут для мого підрозділу став фінальною точкою, за кілька тижнів боїв від роти залишилося менше взводу. Це було пекло. Підготовки ніякої не було, видали б/к, зброю, сухпай, поринули у транспорт, у тому числі й у особисті машини. Моя частина роти тримала оборону у напівзатоплених підвалах у приватному секторі, цілодобово прилітало. Постійно доводилося змінювати позиції. Пробули там тиждень, за цей час вдалося поспати лише кілька годин. Коли вибралися, підбили підсумки: із 70 осіб залишилися цілими всього 23″.
Станіслав, старший солдат, мобілізований у ЗСУ: “Більшість офіцерів залишилися в тилу, командували по раціїбезпосередньо на місці керували сержанти. Інформації, де хтось і де сидять вороги, було нуль, ніхто нічого не знав. Підходиш до будинку, ніхто не знає, хто там зараз, росіяни чи наші. Ситуація змінювалася щогодини. На другу добу моєму корешу відірвало вибухом ноги по коліно, руку – кисть руки, теж майже відірвало – на сухожиллі висіла. Евакуювати не встигли, помер за півгодини, хоча джгути наклали. Такі речі сильно б'ють по психіці. Багато наших пацанів морально ламалися вже в перші дні в Бахмуті. Тому багато “п'ятисотих” було – пацани під будь-якими приводами починали косити. Але майже всіх повертали назад”.
Богдан, підполковник, ЗСУ: “Оборона Бахмута мала велике значення по деяким причинам. Коли росіяни зациклилися на штурмі Бахмута, ми отримали час для перегрупуваннястворення нових військових з'єднань, переозброєння та навчання. Бахмут став своєрідною пасткою для ЗС РФ. Штурмуючи цей напрямок, росіяни по суті послабили інші ділянки фронту і дали нам можливість закріпитися на цих ділянках. Втім, на мою думку, оборону Бахмута перетримали, затягли за часом, це коштувало нам великої крові. З Бахмуту можна було йти без шкоди для решти оборони ще кілька місяців тому – все було вже готове для відходу. Навіщо ми тримали околиці Бахмута досі, відповіді в мене немає”.